Св.пам’яті Роману Заяцю (01.17.1929-† 09.24.2023).

Зустрічай Бойківщино найкращого з твоїх синів, розкиданих вітром століття по світі. Курличе тужливо душа у журавлинім злеті, залишаючи звите гніздо на чужині. Уже досіяно ниву земних днів і у вічність відкрите вікно. Він прийшов на цей світ Йорданськими дорогами, а відлетів під свято Покрови Божої Матері, що покрила червоним листом могилу так, як колись червоною китайкою покривали козака. Пан Роман Заяць народився в родині Івана та Юлії Заяців у містечку Сколе, на Стрийщині 17 січня 1929 р. Йому відміряно шлях, довжиною в 94 (дев’яносто чотири) роки.

- Слухай мавпочко, що я чую, ти за тридцять років в Америці не навчилася казати дев’ядесят. Та я тобі для чого Голоскевича подарував?

- Нехай Вам буде дев’ядесят, пане Зайчику…- це відлуння розмови саме тої, яка би повторилася.

Щонеділі він сидів біля приймача і виловлював кожне слово, сказане мною у радіопрограмі ‘Українська Хвиля”, записував олівцем на папірці мовні помилки, щоб наступного ранку, як учитель пояснити, що справжній український правопис вкрали москалі, тому необхідно дотримуватися правопcу Голоскевича, який він перевіз до Америки...

Пан Роман Заяць був особливою людиною. Сьогодні про таких кажуть, що навіть із свічкою не зустрінеш.

Як ніхто інший, умів приятелювати, знаходити собі друзів як в Україні, так і в Америці , також в інших країнах. З ним завжди було цікаво. А ще він мав найдовшу в цілому Чикаго автівку, куди міг завантажити тону продуктів, куплених на свої гроші в крамниці, плюс на задньому сидінні до чотирьох новоприбулих розмістити. Хтось називав його, жартуючи, “зайчик-помагайчик”.

Пригадую наше перше знайомство. 20 квітня 1993 року я телефонувала з телефонної будки в американський офіс енциклопедії української діаспори, навмання, підсвідомо очікувала відповіді українською мовою.Жіночий голос на другому кінці був настільки рідним, що я, мимоволі, розплакалася, розповідаючи про нас, тих, хто лише кілька днів перед тим, прибули за “американською мрією”. Звісно ніхто нікого не чекав, а тут, як сніг на голову, ціла родина зі Львова.

-Ромку треба їхати!- був наказ пані Галі, який не підлягав обговоренню і вже за дві години з автівки, як з космічного корабля, у наш холодильник переносилися продукти. Пані Галина Заяць багато років працювала в редакції енциклопедії.

Серце пана Романа було відкритим для сотні емігрантів, які отримували від нього українську газету та хліб з пекарні “Анна”. Він ставав невидимим опікуном, записучи до української школи ваших дітей, допомагав знайти роботу у новій країні, а коли ви затримувалися, то приходив під католицьку школу св. Миколая і забирав дітей додому. Телефонів кишенькових не було:” – Дякуємо!”- лунало через цілу вулицю, а у відповідь:”А що я з вами маю робити?” Посмішка не сходила з обличчя, коли у перший день навчання на порозі школи св Миколая стояла наша доня з іграшковим м’яким зайчиком. На моє питання – хто тобі подарував?- вона відповіла. що місіс і містер Ребіт...

Тим часом звістка про відхід у кращі світи пана Романа Заяця сколихнула світ. Слова співчуття та підтримки родині надходять звідусіль. Кілька з них, я дозволю собі зацитувати:

-Пан Заяць має так багато добрих справ, що, мабуть, Брама, що веде у виноградник нашого Небесного Отця буде відкритою для нього. Хай спочиває вічно добрая душа.Ми всі любили пана Романа,

а він любив усіх людей й був прикладом Патріотизму, Відданості, Доброти, як у Пласті, так і в Громаді, але всюди і завжди. ( Оленка Шкробут, Чикаго).

- Він був людиною неземної краси. Великий у своїй порядності, великодушності, милосердності, жертовності. В чесності йому не було рівних. Гордість НАЦІЇ. Для Діаспори Чикаго він оберіг і талісман, людина - легенда. Для України світлої пам‘яті пан Роман - найбільший добродійник для всіх потребуючих. Для мене в Америці він був названим Батьком і найбільшим моїм Ангелом охоронцем. Я була маленьким свідком його великих справ. Батьком він був і для всіх працівників фірми «Міст - Карпати». Не було і дня, щоб впродовж років він не заходив сюди в благодійних справах або просто так з‘являвся, як сонце, з великою любов‘ю до людей і дарунками. «Міст - Карпати» була його другою домівкою, а жив він навпроти. Він любив артистів з України і вони його любили. Спілкувався, жартував і знимкувався. Його любили всі. Пан РОМАН був сонцем правди і джерелом вулканічної енергії, мітичним світлом людини незламного духу.( Світлана, колишня працівниця фірми Міст Карпати, сьогодні продиває у Львові, Україна)

За цими сповідями доля Українця з великої букви, довічного емігранта, нагородженого 23-го вересня 2008 року президентом України Віктором Ющенком “Орденом за Заслуги ІІІ-го ступеня” за вагомий особистий внесок у зміцнення авторитету України у світі, популяризацію її історичних і сучасних надбань та з нагоди 17-річниці незалежности України.

Він не любив вивищуватися, але нагороди самі його знаходили - в 1979 р. Пластова Станиця Чікаґо відзначила почесною грамотою за довголітню працю в організуванні і переведенні пластових таборів на терені Чикаґської Станиці та інших пластових станиць Америки, а в 2007 році пластуна сеньйора з куреня “Червона Калина” відзначено Орденом Вічного Вогню в Золоті за посвяту і працю для українського суспільства і довголітню совісну працю при парафії свв. Володимира і Ольги в Чикаґо. У1994 році Український Конґресовий Комітет Америки, Відділ Іллиной, відзначив діяча української діаспори почесною грамотою за громадську та пластову працю у чикаґському суспільстві.

Він не належав до жодної політичної партії. Найголовнішою партією назавжди була Україна. Після смерті дружини Галини, в 2001 році, з сином Юрієм і донею Надією відновили у селі Собечеві, на Сокальщині, середню школу, яка нині носить ім’я Галини Заяць у її пам’ять.Батько Галини Гарасовської-Заяць служив тут місцевим парахом до початку 2 ої світової війни.

Понад 250 тисяч долярів зібрано паном Романом і передано багатьом хворим дітям, пораненим активістам на Майдані Незалежності під час революції гідності та воїнам ЗСУ. Він був сам великим бійцем фронту волонтерів, і якби не посивіла голова, то би стояв поруч з захисниками, вириваючи з пазурів ворога кожен сантиметр землі. Він пригадував, як підлітком, зустрічався в лісі з вояками УПА. “Збирав гриби, а вони досипали в кошик назбираних раніше, у які запихали свої повідомлення, а тато знав що далі робити. Я навіть не здогадувався, ким були ці грибарі”- розповідав пан Роман.

Роман Заяць закінчив школу у місті Сколе в 1944 році. Дальше, перед ним, задимлені війною дороги Європи. Опинилися з родиною в таборах переміщених осіб у Німеччині.

Тут у 1945 році вступив до Пласту, виявив свій хист до копаного м’яча, граючи у футбольній команді “Дніпро”.У Байроті, в 1949-ому, закінчив гімназію. Тоді ж емігрував до Америки з батьками і сестрою Мирославою. Сім років у штаті Конектикут освоював Америку, працюючи будівельником, займаючись спортом, а саме копаним м’ячем в Українському Американському Спортовому Товаристві. Тут розпочав свої студії в університеті Конектикут.У 1956 -ому році переїхав до Чикаґо, де здобув вищу освіту в Іллинойському Інституті Технології (Illinois Institute of Technology) за спеціальністю інжинера-будівельника (civil-structural engineer) у 1967 році.

Любов’ю усього життя, до останніх днів, був Ранд Лейк з оселею. Громадська праця в адміністрації Української відпочинкової оселі товариства “Самодопомога” зобов’язувала організовувати імпрези, спортивні змагання, пластові табори. В 1950-их і 60-их роках Роман Заяць належав до чоловічого хору “Сурма”, був гравцем у команді копаного м’яча “Леви”.

А далі перелік організацій до яких належав і віддавав як волонтер, свій вільний від щоденної роботи час: скарбник товариства “Бойківщина”, адміністратор Літературного фонду дитячої літератури ім. Романа Завадовича, адміністратор дитячого хору “Молода Думка” та Школи балету і народно-сценічного танцю при соборі свв. Володимира і Ольги в Чикаґо, скарбник Чикаґського Відділу Енциклопедії Українознавства редакції д-ра Володимира Кубійовича і д-ра Василя Маркуся, скарбник Меморіяльного Фонду ім. Симона Петлюри. На початку 1990-их, після проголошення незалежности України, активно долучився до групи ініціаторів відкиття українського консульства у Чикаго. Був два роки скарбником “Клюбу 500” (пізніше Приятелів Ґенерального Консульства України в Чікаґо), також скарбником в Товаристві РУХ-Допомога Україні, головою Чикаґського Відділу ЗУАДК-у (Злученого Українсько-Американського Допомогового Комітету), працював в управі Українського Національного Музею в Чикаґо, був довголітним членом управи Парафіяльної Ради при Соборі свв. Володимира і Ольги. Обіймав позицію голови і секретаря Пластового Відділу Українського Народного Союзу, як також був членом Пластової Ради Станиці Чикаґота фонду допомоги при кредитівці Самопоміч, тощо.

46 років працював інжинером, спочатку у графстві Кук, згодом в компанії Sergeant & Lundi, а з 1971 року до 2000 – в Metropolitan Water Reclamation District of Greater Chicago. Одружився у Чикаго в 1966 з Галиною Гарасовською Разом виховали двох дітей – Юрія та Надію (Діню).

Він знав усе і всіх! Умів підтримати у скрутну хвилину, не заздрив, не був байдужим. Це сторінка за сторінкою з життя однієї людини, якого новоприбулі називали хресним батьком, а приятелі мейором українського села. Ми всі знаємо, що життя на еміграції складалося непросто. Однак налагодити місійну працю для України він зміг лише тому, що його щира прихильність і сердечність примножували йому друзів. Він був Справжнім у всьому! Для нього біль України – його особистим болем. Мужній і гідний! Таким ми назавжди запам’ятаємо пана Романа, з яким прощаємося : «Тихо спи, без тривог…». Небесне Лицарство Архистратига Михаїла поповнилося ще одним ангелом-Захисником.

Поховано св. пам’яті Романа Заяця на цвинтарі св. Миколая в Чикаго, поруч з дружиною Галиною.

Синові Юрію з дружиною Лісою, онукові Андрієві, доньці Надії -щирі співчуття. Хай буде земля йому пухом, а пам’ять про нього – вічною!